Білі села Іспанії: погляд у минуле
Автор: Марчело дель Позо (Marcelo del Pozo)
Химерні скупчення білосніжних кубічних будинків на андалузьких горах, порослих оливами… «Пуеблос-бланкос», білі села південної Іспанії, звуться так через вапняну побілку, яка захищає жителів будинків від спеки.
Лабіринти вузьких вуличок нагадують про середньовічні часи, коли цей регіон звався Аль-Андалус і належав мусульманам. Багато місцевих назв і досі несуть відбиток арабського походження — як-от Алькала, що означає «цитадель».
Нагадує про минуле й поширений суфікс «де-ла-Фронтера» — «прикордонний», адже колись саме тут пролягала межа між християнською та мусульманською Іспанією.
У білих селах проходить безліч мальовничих свят. Під час релігійних процесій чоловіки несуть кам’яними вулицями заквітчані статуї святих, а на адреналінових бичачих перегонах туди випускають оскаженілих тварин.
Дивовижна краса цих земель вабить на південь Іспанії безліч туристів, однак це й один із найбідніших регіонів країни — рівень безробіття тут чи не найвищий у Європейському Союзі.
Згідно з даними служби Євростат, у 2015 році Андалузія була другою в Європі за рівнем безробіття: тут не мав роботи кожен третій. Понад половина молоді в регіоні не має роботи.
Місцеве населення традиційно заробляло виготовленням оливкової олії — недарма Іспанія вважається її найбільшим світовим виробником. Однак сучасна молодь більше не хоче з ранку до вечора працювати на фермах за мізерну платню.
«Молодь тікає в міста», — говорить 19-річний Хосе-Марія Кортіхо, який живе у Вега-де-лос-Молінос, що в білому селі Аркос-де-ла-Фронтера на гірському хребті.
Погоджується з Хосе й Агустін Піна, сировар із ближнього села Віллалуенга-дель-Росаріо, що притулилося серед національного парку Сьєрра-де-Гразалема.
«Молодь не хоче працювати в полі, бо то рабський труд, — говорить 58-річний чоловік, який усе життя пропрацював на землі. — Вони хочуть відробити з понеділка по п’ятницю й відпочивати».
Місцеві кажуть, що життя тут тихе та спокійне, наче в старі часи.
«Коли я вибираюсь у велике місто, то щоразу не можу дочекатися, коли повернуся додому, — розповідає Марія-Хосе Манзано, 50-річна мати Хосе Кортіхо. — Там так шумно, усі поспішають, нервують. Таке життя не для мене».
Автор: Соня Доусетт (Sonya Dowsett)